Cудова практика по справам щодо оспорювання шлюбних договорів вказує на деякі спірні моменти, які повинні бути враховані сторонами під час укладання таких договорів.
Так, виходячи зі змісту загальних норм статей 9, 103 Сімейного кодексу України (далі по тексту – СК України), статей 203, 215 Цивільного кодексу України, в основному підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог:
зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства;волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.Недотримання сторонами хоч однієї із наведених вимог, може мати наслідком визнання судом шлюбного договору чи окремих його положень недійсними.
Позовна давність не застосовується
При цьому, слід зазначити, що норми статті 20 СК України передбачають застосування позовної давності лише до вимог про поділ майна подружжя, заявлених після розірвання шлюбу, а тому потрібно враховувати, що до вимог про визнання шлюбного договору недійсним позовна давність не застосовується.
А відтак тексту шлюбного договору потрібно приділити достатньо уваги та аналізу з метою не допущення помилок, у тому числі тих, на які вказує Верховний Суд у власних постановах за результатами розгляду судових справ.
Представництво не діє
Зокрема, в постанові від 05.09.2019 року по справі № 757/10715/17-ц Верховний Суд констатував, що суб’єктами шлюбного договору можуть бути лише:
особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу (наречені); подружжя (дружина та чоловік).Враховуючи, що майнові відносини між подружжям (нареченими) є такими, що тісно пов’язані з особою, Верховний Суд дійшов висновку, що шлюбний договір не може укладатись за довіреністю, оскільки представнику заборонено вчиняти правочин, який може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє (частина 2 статті 238 ЦК України).
Шлюбний договір за наявності боргових зобов’язань
Спірна тема, що стала предметом розгляду суддів Верховного Суду, це можливість укладання шлюбного договору в період наявного спору з третьою особою щодо боргових зобов’язань. Наприклад, у постановах від 29.01.2020 року по справі № 711/10526/16-ц та від 02.06.2021 року по справі № 367/3276/19 Верховний Суд встановив, що оспорюваний шлюбний договір фактично направлений на недопущення звернення стягнення на нерухоме майно боржника, що вочевидь не можна визнати добросовісними діями, й відповідно визнав шлюбний договір недійсним. Однак, у постановах Верховного Суду від 12.12.2018 року по справі № 200/12775/17-ц та від 20.01.2021 року по справі № 200/1546/19 сформована протилежна позиція, яка ґрунтується на тому, що умова шлюбного договору про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України прямо дозволена законом (ч. 2 ст. 97 СК України) та тому сама по собі жодним чином не може свідчити про порушення таким шлюбним договором прав іншого з подружжя чи третіх осіб.
Верховний Суд зазначив: «Поряд з нормативним регулюванням правовідносин подружжя щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу (статті 57, 61, 62 СК України) закон у статтях 7, 8, 9, 64, 93-97 СК України передбачає можливість договірного регулювання цих правовідносин. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначити у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або обмежень цього права. При встановленні, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано сторонами в шлюбному договорі, виходячи з принципу свободи договору (ст. 8 СК України, ст. 6, 627 ЦК України) до цих правовідносин підлягають застосуванню норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України.
Укладення шлюбного договору, який містить умову про непоширення на майно, набуте подружжям за час шлюбу, положень статті 60 СК України не можна кваліфікувати як порушення заборони передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації.
Однією з вказаних особливостей правового режиму шлюбного договору, як вже зазначалось, є передбачена ч. 5 ст. 93 СК України заборона передання за шлюбним договором у власність одному з подружжя нерухомого майна та іншого майна, право на яке підлягає державній реєстрації. Варто зазначити, що положення ч. 5 ст. 93 СК України має тлумачитись як таке, що стосується лише майна, яке на праві особистої приватної власності повністю належало одному з подружжя й передається за шлюбним договором в особисту приватну власність іншому з подружжя. В цьому аспекті цікаво, яка позиція буде Верховного Суду у справі № 522/23757/17, де касаційне провадження відкрито ухвалою ВС від 06.08.2021 року, проте справа ще не розглянута касаційною інстанцією.
Правомірність грошових вимог на підставі шлюбного договору
Достатньо чітко висловлена позиція Верховного Суду щодо виконання шлюбного договору в частині сплати грошових коштів на утримання дітей або в якості грошової компенсації при настанні певних умов, передбачених шлюбних договором. Так, у постанові від 21.08.2018 року по справі № 127/24670/15-ц Верховний Суд підтвердив правомірність стягнення заборгованості зі сплати аліментів за шлюбним договором, встановивши, що відповідач свої зобов'язання за шлюбним договором в частині надання утримання на дітей не виконував.
Також Верховний Суд висловився на користь позивача та підтвердив стягнення грошової компенсації дружині, яка передбачена умовами шлюбного договору у разі припинення шлюбу (постанова від 17.06.2020 року в справі №761/46925/18).
